Стрімко змінювані на міжнародній арені події дають вагомі підстави вважати, що 2012 рік стане для нашої планети знаковим, визначальним. Світовий капіталізм вочевидь зайшов у глухий кут. Не в змозі розв'язати жодної з породжених ним найгостріших соціально-економічних, гуманітарних та екологічних проблем, він гарячково намагається втриматися на плаву за рахунок різкого посилення пограбування трудящих.

У відповідь на такі спроби могутні хвилі народного протесту захльостують найрізноманітніші куточки Земної кулі. Це переконливо свідчить про те, що люди в ХХІ столітті не сприймають суспільний устрій, оснований на пануванні купки мільярдерів, на кшталт того, як живий організм відчужує сторонній предмет. Капіталізм дихає на ладан. І будь-які спроби його «оздоровлення», вживані буржуазними політиками та економістами, безрезультатні. Вони лише загострюють хворобу, тому що цей лад невиліковний. Чим довше триватиме його агонія, тим гірше для людства. 

На такому тлі у жовтні нинішнього року відбудуться вибори до Верховної Ради. Можна без перебільшення сказати: від їх результату багато в чому залежатиме доля нашої країни, що корчиться в судомах всеохоплюючої соціально-економічної, політичної та духовної кризи, котру принесла з собою реставрація експлуататорського ладу. Питання сьогодні стоїть руба: або народ України дозволить, як і раніше, тягти себе капіталістичним шляхом, безперспективність якого змушені крізь зуби визнати навіть багато буржуазних політиків та вчених Заходу, або знайде в собі сили на сто вісімдесят градусів змінити курс, зробити лівий поворот і вирушити у правильному напрямку - до соціалізму. 

Зрозуміло, розвиток подій за другим сценарієм не задовольняє українських олігархів, які в такому разі втратять свої казкові надприбутки. Тому напередодні виборів вони розігрують на вітчизняних політичних підмостках крикливо-скандальне шоу, поставлене за багаторазово відрепетируваним ними за останні роки сценарієм, яке має на меті обманом примусити більшість трудящих вкотре проголосувати за своїх гнобителів. 

По-перше, усі без винятку партії великого капіталу, як усунені від влади у 2010 році, так і їх нинішні «змінники» біля державного керма, із кривляннями досвідченого вуличного зазивали рекламують свої міфічні «успіхи» - нинішні або минулі - у проведенні «економічних реформ». Звичайно, в обстановці прогресуючого протягом усіх минулих із моменту антисоціалістичного перевороту двадцяти років господарського розвалу й зростання народної бідності, що є безпосереднім результатом цих, з дозволу сказати, «реформ», такі хвастощі, м'яко кажучи, непристойні. Однак ставка робиться на відоме геббельсівське посилання: «Чим більша брехня, тим легше в неї вірять!» 

По-друге, всі буржуазні політики обіцяють виборцю золоті гори у разі, якщо той знову «клюне» на їхню демагогію й довірить їм керування державою. У хід іде перевірена зброя - нестримний соціальний популізм. Його сутність полягає в тому, що праві партії перед виборами урочисто клянуться у разі свого приходу до влади поліпшити життя експлуатованих на базі економічної політики, яка проводиться в класових інтересах експлуататорів (приватизація, купівля-продаж орної землі, прийняття антиробітничого трудового законодавства, створення привілеїв для банківського капіталу тощо). А це точно неможливо здійснити. 

Зазвичай олігархічні партії викидають свої передвиборні обіцянки в урну для використаних паперів наступного ж дня після того, як їхні «вожді» сядуть у високі крісла. Однак навіть якщо вони намагаються зробити вигляд, нібито мають намір такі обіцянки виконати, страждання людини праці від цього лише зростають. Адже коли головним пріоритетом держави є створення економічних умов для збільшення прибутків великого капіталу, коли влада так же боїться замахнутися на ці непомірні надприбутки, як правовірний індуїст - на священну корову, будь-яка імітація «турботи про народ»: номінальне збільшення зарплат, пенсій, стипендій тощо - неминуче обертається для трудящих новими бідами. Стрімке зростання цін і комунальних тарифів, збільшення кількості безробітних, ужорсточення комерційними банками умов кредитування та інші «принади», породжені соціальним популізмом, багаторазово перекривають кинуті з панського плеча подачки. Катастрофічно наростають борги держави перед міжнародними фінансовими вовкулаками на кшталт МВФ, розплачуватися за якими доводиться трудящим. «Вимиваються» бюджетні кошти, необхідні для успішного функціонування системи освіти і медичного обслуговування. 

Чи варто дивуватися, що багаторічний соціальний популізм буржуазних партій привів Україну до соціального дефолту й на наших очах дедалі чіткіше набуває форм соціального геноциду! Що трудовому народові, говорячи словами О. Радищева, залишили тільки повітря! Та й з ним виникають серйозні проблеми, тому що в гонитві за максимальним прибутком хазяї промислових підприємств не бажають вкладати гроші у захист навколишнього середовища. 

По-третє, конкуруючі між собою олігархічні політики не соромляться «найзапашніших» висловлювань, даючи політичні, юридичні та моральні оцінки своїм опонентам. У безрозмірному переліку взаємних обвинувачень - і обман співвітчизників, і корупція, і зрада національних інтересів, і пряме злодійство, і навіть організація замовних убивств. 

Правляча нині буржуазна верхівка, два роки тому замінивши «оранжевих» біля державного керма, перекладає на своїх попередників усю відповідальність за дуже важке економічне становище країни й падаючий рівень життя трудової більшості. 

Націоналісти, які чомусь охрестили себе «демократичною опозицією», не залишаються в боргу. Вони постійно нагадують народові про те, що «біло-блакитні» категорично не хочуть виконувати свої передвиборні обіцянки про «поліпшення життя вже сьогодні». І божаться, що радикально поліпшать становище співвітчизників, якщо знову повернуться в урядові кабінети. 

Коли так звана опозиція нагадує про гріхи конкурентів, вона говорить сущу правду. Замовчуючи, звичайно, те, що точнісінько такі ж гріхи висять і на ній самій. Так, антинародна пенсійна реформа, проведена Партією регіонів та Блоком Литвина, була ініційована їхніми «оранжевими» попередниками. Те ж можна сказати про затягування на шиї нашого народу кредитного зашморгу Міжнародного валютного фонду. І таких прикладів не злічити. 

А от усі обіцянки націоналістів поліпшити життя народу у разі приходу до влади брехливі від «а» до «я». Адже ці пани - невід'ємна складова олігархічного режиму, який ґвалтує Україну протягом останніх двадцяти років. Вони вже не раз перебували при владі. І, виступаючи проти нинішніх правителів, націоналісти навіть не збираються замахнутися на систему олігархічного панування, що склалася за їх безпосередньої й активної участі. Просто вони хочуть знову зайняти в ній панівне становище, повернути країну собі - на подальший потік і розграбування.

Отже, олігархи по-вовчому гризуться за владу в Україні, разом украденій ними у народу. Хоч хто з них переміг би у цій війні без правил, антинародна сутність нинішнього режиму не зміниться від цього ані на йоту. Адже демократія в розумінні буржуазних політиків - це коли народові раз на кілька років дозволяється обирати тих, хто стоїть на шухері в момент, коли його обкрадають олігархи, а потім охороняє награбоване. 

Єдина політична сила, котра має намір зламати систему капіталістичного гніту, а не латати в ній діри й не обмежуватися зміною фігур у владі, - це Комуністична партія України. Лише вона може повернути народові країну, котру украли в нього буржуї. Повернути її отим дев'яноста дев'яти відсоткам наших співвітчизників, які жорстоко страждають від олігархічного гніту й бюрократичного свавілля. Трудівникам міста і села, сходу і заходу, молодим і старим, людям найманої праці і малим підприємцям. 

Повернути країну народові - передусім означає, що в Україні повинна бути встановлена справжня, а не декларативна, як за нинішнього олігархічного режиму, влада більшості, яку становлять трудящі. А для цього необхідно на законодавчому рівні перекрити будь-які лазівки, що дозволяють сьогодні використовувати гроші для прямого або непрямого підкупу виборців, покласти край олігархічній диктатурі на телебаченні. Потрібно також забезпечити право нашого народу висловлювати свою суверенну волю на референдумі, котру фактично відібрала у нього буржуазія. Нехай не чиновники-самодури, а самі громадяни України вирішать, чи варто йти у боргове рабство до Міжнародного валютного фонду, чи допустима подальша дискримінація наших співвітчизників, рідною для яких є російська мова, і низка інших принципово важливих питань! 

Повернути країну народові - значить повернути йому власність, украдену олігархами, і поставити її на службу всьому суспільству. Лише націоналізація базових галузей економіки та банків створить міцну економічну основу для виведення країни з кризи, забезпечить умови для зростання добробуту тих десятків мільйонів наших співвітчизників, які відкинув капіталізм за межу бідностію

Повернути країну народові - значить на корені знищити будь-які спроби перетворити землю на товар. Категорична заборона на торгівлю нею має бути закріплена в Конституції України - раз і назавжди!

Повернути країну народові - значить забезпечити систематичний перерозподіл коштів на користь трудящих. Слід законодавчо закріпити частку зарплати на рівні від 30% до 60% у собівартості виробленої продукції, ввести прогресивний прибутковий податок і податок на розкіш. Доходи від продажу спиртного й тютюну повинні концентруватися в руках держави і йти на підвищення добробуту всього суспільства, а не осідати в кишенях великої буржуазії. 

Повернути країну народові - значить за рахунок коштів, украдених олігархами, забезпечити кожному соціальну захищеність і впевненість у завтрашньому дні. Приватні власники зобов'язані відповідати перед законом за добробут своїх найманих робітників і збереження робочих місць. Всім повинне бути надане - до того ж не тільки на папері, як сьогодні! - право на безплатні освіту й медичне обслуговування; молоді - гарантоване перше робоче місце; інвалідам - опіку держави, ветеранам - гідну й заможну старість. Під час пенсійної реформи (не плутати з грабіжницькою «реформою» Тігіпка!) потрібно на порядок підвищити розмір пенсій, а не пенсійний вік, як це зробив олігархічний режим. Соціальні завоювання радянської епохи слід не скасовувати, а примножувати.

Повернути країну народові - значить зупинити тарифний терор проти населення й поставити ціни та якість товарів під жорсткий контроль держави. Без цього будь-яке підвищення зарплат, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат буде миттєво «з'їдене». Причому не трудящими, а буржуазією. 

Повернути країну народові - значить покінчити з бюрократичним свавіллям і корупцією - нерозлучними супутниками олігархічного режиму. Адже доти, доки влада перебуває в руках мільярдерів, чиновництво за винагороду «дахуватиме» найбрудніші афери, які дозволяють їм грабувати співгромадян, а на решту людей дивитися лише як на дійних корів, джерело додаткового несправедливого доходу. 

Повернути країну народові - значить відродити вітчизняну культуру й науку, добитися, щоб вони знову піднялися на висоту, на якій стояли в соціалістичну епоху. А зробити це можна лише єдиним шляхом: витягнувши їх із «гетто комерціалізації», куди капіталізм загнав духовність та інтелект.

Повернути країну народові - значить захистити нашу славну історію від фальсифікаторів. Не можна допустити, щоб нас перетворили на безрідних іванів! 

Повернути країну народові - значить позбавити її іноземного ярма. Потрібно негайно переглянути вкрай невигідні для вітчизняного товаровиробника умови вступу України у Світову організацію торгівлі, з холуйською послужливістю перед Заходом прийняті всіма парламентськими буржуазними партіями - від «регіоналів» до «бютівців». Ми власним розумом, не чекаючи директив із Вашингтона і Брюсселя, здатні визначити, в якому напрямку інтегруватися. Нехай Всеукраїнський референдум вирішить, чи варто принижено проситися в Євросоюз, чи ж будувати братні взаємовигідні й перевірені віками відносини з народами Росії, Білорусі та Казахстану. 

Усього цього неможливо добитися доти, доки влада в Україні належить великому капіталу і його політичним найманцям. Тому повернути країну народові - значить допомогти йому повалити олігархічний режим. Це найважливіша стратегічна мета, котру ставлять сьогодні перед собою комуністи. 

Дехто скаже: режим, який ґвалтує Україну, надто сильний, хитрий і підступний, тому швидко впоратися з ним не вдасться! 

Не буду заперечувати: боротьба проти нього буде важкою. Однак щойно трудящі усвідомлять спільність своїх класових інтересів, об'єднаються, організуються й почнуть щодень посилювати опір гнобителям - як у страйкових пікетах, так і біля виборчих урн, перемога буде не за горами. І важливим кроком на шляху до неї можуть стати майбутні парламентські вибори. 2012 рік повинен започаткувати докорінний перелом у боротьбі народу України проти олігархів, котрі окупували нашу Батьківщину!