14 жовтня ц.р. жителі невеликого села Чайківщина, що на Оржиччині, зібралися для вшанування пам’яті Солдатських вдів.

З ініціативи комуністів тут було відкрито Меморіальну Стелу всім Солдатським вдовам села.

Солдатські вдови. Хто вони? Чому і досі ятрять душі серця рідних згадки про їх долі? Ось що пише про них у своєму творі учениця однієї із шкіл України: «…Травень сорок п'ятого був щедрим на тепло. Буйно квітував бузок, і величезні пахучі оберемки його кидали солдатам, які поверталися в рідні краї з важких воєнних доріг. Як на них чекали! Чекали чоловіка, батька, коханого...

Не всі поверталися з воєнних доріг: чорні хустинки печалі ще довго покривали передчасно посивілі голови солдатських вдів. Скільки їх, молодих, вродливих, убитих горем, залишилося жити в самоті! Ніхто не вів тоді тієї сумної статистики.

Важко їм доводилося. Проте так уже влаштоване людське буття: живі мусять жити. І вони жили. Давали лад собі, дітям, господарству.

Про кожну із вас можна розповідати багато. І буде це бентежна повість про невмируще кохання, жіночу вірність, відданість материнському і громадянському обов'язку. Нелегка доля випала вам, у вас на вихованні залишилися діти і ви всю свою любов, ласку віддали їм.

Чим виміряти невимовний біль вдовиного серця? Вона й донині пам'ятає, як у домівку прилетіла страшна звістка: «Ваш чоловік загинув смертю хоробрих»! Відразу обірвались усі надії. На тендітні плечі лягла тяжка чоловіча робота і безкінечні думи й турботи про дітей.

Вони, жінки, вибудовували господарство, орали й часом навпіл зі своїми слізьми засівали землю, налагоджували повоєнне життя. Чимало незгод випало на їх долю. Тому на їх обличчях передчасно з'явилися глибокі зморшки, голови покрилися інеєм сивини.

Кажуть, що у війни не жіноче обличчя. Я не знаю війни, але не можу позбутися думки, що у війни обличчя вдови.

Жінок з вдовиною долею залишилось небагато живих. Зараз вони тяжко хворіють, бо величезні випробування лягли на їхні плечі. Скільки горя, скільки безнадії вони пережили...

Сивою журавкою кружляє вдовина пам'ять, і чоловіки живі у їхніх серцях, і сліз немає, усі виплакані безсонними ночами, сил лишилося мало.

Вдовиними слізьми і потом зрошені поля. Їхніми долонями надоєні тисячі й тисячі літрів молока, їхніми руками побудовано нові хати, висаджені сади.

Розумію, що тема матері - неосяжна, вона - з вічних. Материнська любов, мудрість матері, мужність матері... Звичні словосполучення, чи не так? Вони уявляються нам органічними і позачасовими. Від кого ж і чекати вірності в любові, як не від матерів? У кого ж більше терпіння, чуйності, безстрашності? У матерів наших.

Я схиляю голову перед тими матерями, а нашими бабусями, які просту життєву арифметику чують мудрим серцем. Оті знання й допомогли їм вистоять в грізні роки Великої Вітчизняної. Та й не лише тоді, коли поверталися чоловіки, сини і брати. Це на їх жіночі плечі лягало світло зустрічі, а якщо не поверталися - тінь вічної втрати торкалась чола. У кожній рисочці обличчя - жіноча надія на мир, на радість, на щасливу долю.

Мало щастя випало на долю наших бабусь. Але й краплини щастя вони уміли зберігати особливо. Ніхто, окрім них, не зміг би так. Тільки вони - вічні, терпеливі трудівниці в холодній хаті й убогому полі. Тільки їхнє серце могло не розірватись, витримати погляд голодних сирітських оченят і тоненьке: «Мамо, дай їсти»! А на полиці - голодно і холодно. І тамувала ненька дитячий голод ласкою материнською, нерозтраченим теплом душі своєї.

Солдатськими вдовами назвали їх уже потім, наших дорогих і незабутніх, слабких і в той же час мужніх жінок.

Солдатські вдови... Ох, і тяжка ж їхня доля! Бо вони і пшеницю жали, і біля молотарки снопи вергали, буряки на підводи накидали, солому скиртували, а бувало і в плуг впрягалися - коней і тракторів не було.

Усього зазнали жінки воєнного лихоліття. Вони теж кували Перемогу, аж жили від натуги лопалися. Тягли розбитого колгоспного воза через війну і повоєнну розруху. Самотужки, без чоловічого плеча, ставили дітей на ноги.

Солдатські вдови - журавки сиві! За вашу мужність і геройство, за те, що тримали на жіночих плечах фронт і рід людський у роки тяжкого лихоліття, дозвольте низько доземно вам вклонитися».

Належним чином вшанувати і низько вклонитися пам’яті Солдатської вдови запропонував місцевий комуніст Микола Йосипович Мизюра. Людина, чий батько загинув захищаючи Честь, Свободу і Незалежність Батьківщини, а всі труднощі по вихованню його ровесників і відбудови народного господарства лягли непомірним тягарем на плечі матерів - Солдатських вдів.

Його пропозицію підтримала районна партійна організація та реалізував на ділі депутат-комуніст Полтавської обласної ради, кандидат в народні депутати України по Лубенському одномандатному округу № 148, професійний будівельник Ігор Володимирович Сірик.

На урочистому відкритті Стели виступили Староіржавецький сільський голова М.В.Нестеренко, дитина війни М.Й.Мизюра, голова Чайківщинської організації ветеранів М.Л.Дудник, народний депутат України С.В.Гордієнко.

Учасники заходу вшанували пам'ять воїнів-односельчан хвилиною мовчання та покладанням квітів до моументів  Слави.

Аматори художньої самодіяльності села підготували до цього дня тематичний концерт-реквієм.

Керівник місцевого агроформування «Світанок» М.М.Горб організував для селян християнський поминальний обід, в ході якого учасники віддали данину шани і поваги своїм односельцям та згадали героїчні сторінки свого народу.

Цього дня, згадуючи сторінки життя та вшановуючи своїх матерів, раз по раз котилися по обличчях  багатьох скупі чоловічі сльози…